— Ніка, — він міцно взяв мене за руки й повторив. — Я більше так не можу. Дивитися тобі в очі й мовчати. Бачити, як ти нічого не підозрюєш і летиш до них, бути з ними. Поки ти тут.
— Я нічого не розумію, — я крутила головою.
— Дитина. Їй один рік. Я дізнався про неї не так давно. Але вона моя. Моя кров. І я не можу її залишити. Син. У нього є син. Ми три роки в шлюбі. А в нього річний син. Він зрадив мені. Був з іншою жінкою. Займався з нею коханням. Я ж йому всю душу віддала, все серце, я ж була вірною. Любила його божевільно й чекала. І зараз люблю. Я ж ношу під серцем його дитину. Про яку він ще не знає.