Софія Станіславівна Пілявська обрала фразу з «Театрального роману» Михайла Булгакова як епіграф до своєї «Сумної книги» через її актуальність. У її житті, яке тривало з 1911 по 2000 рік, відобразився весь бурхливий ХХ вік із його трагедіями: арешт батька в 1937 році, війна й втрати. Проте її міцний характер і внутрішня сила допомогли їй витримати всі випробування.
Пілявська описувала лише те, що бачила особисто. Її спогади демонструють живі образи людей на кшталт Олени Булгакової, Ольги Кніппер-Чехової, Івана Москвіна та інших. Вона ділиться історіями про те, як Москвін врятував театр у Мінську, як мхатівці визволили Миколу Ердмана, як вона допомагала Кніппер-Чеховій, і як Костянтин Станіславський підтримав її після арешту батька — завдяки чому вона змогла залишитися в театрі до кінця свого життя, де зіграла безліч ролей.
Книга сповнена суму, але водночас вона й про людей, чиє життя було наповнене творчістю, яка надавала сенсу їхньому існуванню.