Місто катів

Звісно, ці дві традиції часто перетинаються й нашаровуються одна на одну; може відбуватися вторинна семіотизація міста і його перетворення на місто-міф — такий процес переживає, як відомо, Петербург Гоголя й Достоєвського, а також загалом образ Петербурга в російській літературі кінця XVIII–XX ст. У ХХ столітті процеси контамінації й поєднання є ще природнішими. Скажімо, Ю. Буйда відштовхується від реалістично переконливого міста свого дитинства (Знаменськ — Велау) і здійснює потужний «стрибок» у гротескне місто, символ і міф, який твориться авторською уявою (це рух уже видно в першій книзі оповідань письменника «Прусська наречена», де поєднуються риси різних типів міста; як завершену міфологему міста-фантома й міфа можна навести образ «Міста катів» з однойменного роману).

«Після жалоби Гавана спустилася в ресторан і зайняла місце за стійкою, рішуче відмовляючись зустрічатися з чоловіками в кімнатах нагорі. А коли дівчата попросили показати її фірмовий номер — розкурити сигару дупою (за таку сигару чоловіки платили самородним золотом, яке вдесятеро перевищувало вагу сигари), вона лише похитала головою: ні.

— Але ж колись ти справді вміла це робити? — набравшись сміливості, запитав її одного разу Люміній.

Гавана зверхньо усміхнулася.

— Любий, як би я виграла в більярд у Берії, якби не моя дупа? — І швидше з смутком, ніж із гордістю додала: — Я ж усе-таки Попова за народженням, а не якась Жопіна.»