Це моя земля!

Продовження пригод відважного омонівського «прапорщика» у світі «Епохи мертвих» Андрія Круза. Місто мертве. І це було по-справжньому жахливо. Жах викликав зовсім не огидний запах тління та попелу, що висів над його вулицями, не запорошені авто, що завмерли біля узбіч, господарі яких уже ніколи не сядуть за кермо, не порожні й темні, ніби осліплі, провали вікон і вітрин, не дрібне сміття, яке женив брудний прохолодний весняний вітерець по шосе й проспектах, щойно очищених від снігу та льоду й уже підсохлих.

Якби справа була лише в цьому, довколишній краєвид можна було б назвати… ну, можливо, неприємним, навіть трохи страшнуватим. Але насправді жах його робило інше. Життя покинуло ці вулиці, але не поступилося місцем тиші та занедбаності. У всьому довкола запанувала Смерть. Смерть неможлива, протиприродна, неправильна — і через це ще кошмарніша. Саме вона неторопко шаркала по асфальту доріг і плитці тротуарів тисячами, десятками тисяч пар ніг, вкритих струпами, підсохлим гноєм і давньою чорною кров’ю, що згорнулася. Саме вона дивилася на яскраве весняне небо десятками тисяч каламутних, ніби брудно-білих бельм. Саме вона обгризала жовті ікла кістяків, обліплених в’язкою слиззю, та рвала ними протухле м’ясо трупів. І саме вона вела безжальне полювання на небагатьох, хто ще лишився живим у місті.