«Усередині художника — нескінченна, безвихідна осінь. Ніби йому доводиться прикладати величезне зусилля, щоб уявити: у світі існує радісне сяйво сонця, чиста синь неба, що кличуть півтіні ночі. Він болісно усвідомлює: усе це реальне, але десь неймовірно далеко. Спогади тьмяні й неживі — ніби він розглядає їх через скло, затягнуте туманною випарою. І лише інколи раптом спалахує в пам’яті яскравий уламок — на кшталт “зеленого, соковитого листка з прожилками, і сонце на ньому грає”, — і тоді серце стискається від туги за далеким і недосяжним…»