— Ігоре! — голос прорізався, але чоловік мене не почув.
Я кинулася до нього в передчутті обіймів.
І завмерла на півдорозі.
До мого чоловіка підійшла жінка — висока брюнетка в блакитній сукні. За руку вона тримала дівчинку. Маленьку — десь років два-три.
Її дзвінкий сміх і тоненьке «тато» заглушили звуки аеропорту, відлунням рознеслися в моїй голові й вдарили в подих.
Мені всі казали, що не варто вже чекати, що він загинув, що його немає. Але я чекала. Не вірила, що він може залишити мене одну в цьому величезному світі.
А в нього просто інша сім’я. Гарна дружина й маленька донька.
Палма лягла на плаский живіт.
У нього донька. А нашу я не зберегла.