Кидаєш мені виклик, Тихоня?

— Хватить за мной бегать, — він нависає наді мною, скривлює губи. Дивиться, як на моль, яку хоче розчавити.

— Я терпіти не можу нав’язливих дур! — у мене аж щелепа відпадає.
— Оце хамло! Нав’язлива… ще й дурна?!

— Забирайся й не попадайся на очі, Тихонею! — він відштовхується від стіни та повільно відходить назад, не відводячи від мене погляду. У шкірі мороз по шкірі.

— Сниться мені, як ми будемо разом! — кривлю лице, не обходжусь тільки губами. — Ненавиджу!

— Ти ще закохаєшся й будеш за мною бігати, але на взаємність не розраховуй, — і це я перегнула. Такі, як Кайсынов, не вміють любити. Не можуть віддати своє серце одному-єдиному. Мені цього й не треба! Я просто хотіла його злити.

— Кидаєш мені виклик, Тихоне? — скалиться він.
— Переможець виконає бажання. Моє ти знаєш…