— Вони ж мої, — Роман киває на дітей. Він не питає — стверджує. На обличчі нуль емоцій.
— Ти про них не думав, коли залишив мене в пеклі, — кажу пошепки, але такою злістю, що він відводить погляд. — Але я їх народила! І виховувала без тебе. А тепер ти знову з’являєшся, розносячи все на своєму шляху. Для чого, Романе? Щоб знову пережувати мене й виплюнути? Цього разу не дозволю. Бо тепер я — мати. І повинна думати більше про своїх дітей!
— Про наших дітей, — різко відтинає. — Про наших, Юлю. Яких ти так успішно від мене приховала! Цього разу не відпущу. Якщо заважатимеш — заберу їх. Ти ж прекрасно знаєш, на що я здатний.
— Ти одружений, Романе! Забув? Не можеш щось вимагати від мене!
— Це нічого не змінює!