Аннет і Єгор. На зраді

Ми, що вміємо жити вічно, проживаємо тисячі життів… Ми ті, хто може переселятися в тіло щойно душа покине його.

Але ми не чужі людським почуттям… образам… болю… І так само ми боїмося смерті. Адже так шкода залишати добре тіло, коли ми вже з ним споріднилися…

***

— Хто ти, потворо? Де Мілана? — люто гарчав Ібрагім, хапаючи мене за шию.
— Я не розумію, про що ти… — удавала я нерозуміння, висівши в нього на руці.
— Ібрагім, пожалій, у нас же дочка!
— Кого жаліти? Я не знаю, хто ти! Поверни мені Мілану, мою дівчинку, що народила мені дитину!

Він тряхнув мене, і я відлетіла до стіни, вдарившись потилицею. Світ згас…